На вихідні, прогулюючись парком, Маргарити розказувала своїй подрузі про чоловіка.
– Мій чоловік дуже хоче дитину! – Розповідає подружкам тридцятирічна Маргарита. – Весь останній рік тільки про це й каже!
Слід сказати, чоловік у Маргарити просто чудовий. Спокійний, впевнений, відповідальний, надійний. Те, що треба для сім’ї. Разом вони вже п’ятий рік. Живуть добре.
Чоловік носить Маргариту на руках, забезпечує, дає можливість займатися улюбленою творчістю і ні в чому не суперечить.
– Дитину хоче? Ну, то це чудово! А ти?
– Я? Ну, я теж думаю, що дитина в сім’ї потрібна! Але водночас слід розуміти, що це величезна відповідальність! І матеріально, і морально. Мені здається, до мого чоловіка це не доходить, чи що. У нього все просто — все народжують, вирощують якось, і ми народимо. А проблеми вирішуватимемо в міру надходження!
— Слухай, ну які проблеми особливі у вас? Квартира є, дохід у родині дуже пристойний, батьки з обох боків мріють про онуків, ви молоді-здорові обоє.
— Збоку — так, нема проблем! А якщо подумати. Квартира – чоловіка, не моя, я до неї стосунку не маю. У мене немає житла, зарплата дуже невелика. Батьки нам нічого не зобов’язані. Здоров’я? Сьогодні воно є, завтра немає, як і стосунки з чоловіком. У житті буває всяке! Загалом я чоловікові умову поставила.
Хочеш дитину? – чудово! Я народжу! Але тільки тоді, коли я матиму певну подушку безпеки. Як мінімум квартиру! Нехай невелика, але чисто на моє ім’я, щоб у разі чого у мене були тили прикриті і певна сума на рахунку. Я думаю, роки за три-чотири чоловік мені зібрати таку подушку безпеки цілком зможе! От коли зможе тоді і буде розмова про дитину!
А може, дівчина має рацію і тільки так і треба? Спочатку підготувати все, постелити скрізь соломки, підстрахуватися по максимум, і тільки потім народжувати.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
