Колись я мріяла виіхати жити в Польщу. “Накаркала” сама собі, як то кажуть. Хочу розповісти, як живу й працюю.
Мені 46 років і я опинилася на півночі Польщі у місті Бидгощ. Пішла працювати в кафе кухарем, якось же жити треба, допомагати дочці й онуку в Україні, вони відмовилися виїжджати.
З роботодавцем мені, щоправда, пощастило: забезпечили житлом, харчуванням, робочим одягом, тритижневим навчанням за рахунок наймача.
Я маю освіту кондитера-кулінара, життєвий та професійний досвід приготування різних страв, працювала в садочку, школі, ресторані в Полтаві.
Моєму роботодавцю потрібний був кухар саме на вареники – поляки їх називають “Ріерогі”. Я зраділа! У нас же це улюблена страва не менше, ніж у поляків.
Зараз модно здорове харчування, вареники зі шпинатом і таке інше. І я добре вчилася. А коли повернулася з курсів уже до себе на роботу та ліпила пробну порцію, трохи по-своєму зробила. Так усі в такому захваті були!
Хочу сказати, що через схожість польської та української мов поляки та українці добре розуміють один одного. Але я вчу польську мову. Знаєте, саме тут, Польщі, я зустріла людське ставлення роботодавця до підлеглих.
Я працюю у сімейному ресторані, при якому готель. Штат не дуже великий. Коли я тільки влаштувалася, почала працювати на знос, щоб своїм більше допомогти, щоб грошей більше заробити. Але довго так не протримаєшся. Тут менеджер побачила, що я вже зовсім знесилена. Говорить мені:
“Бери вихідні, і годин я тобі менше поставлю. Будеш добре працювати, краще премію тобі додам. Тож заробиш ти свої гроші”.
Поляки намагають всіляко підтримати, бачачи, як я сумувала за сім’єю: постійно хтось із роботи пропонує підвезти, показати місто, розважити. У Польщі завжди раді працьовитим, чесним та порядним людям. А зараз ще й особливе ставлення до українців, самі розумієте.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
