Я був задоволений своїм життям, як ніколи. Більшість часу я проводжу за містом у невеликому будиночку. А по сусідству проживає та, з ким я хотів би провести всю решту життя.
Коли син зі своєю родиною переїхали за кордон, у нашому з дружиною будинку важко стало перебувати. Моя Ганна, з якою ми 35 років разом обожнювала сина та онуків. І всі розмови у нашій квартирі були виключно про дітей та їхнє благополуччя. Більше нам уже не було про що розмовляти. Або просто не хотілося. А зараз, коли єдина втіха дуже далекою, у квартирі залишилася одна туга.
Щоб хоч якось пожвавитись і внести різноманітність у життя, ми з Ганною зважилася на придбання невеликої ділянки з будиночком за містом. Продавцем був наш сусід по під’їзду, тож ціна була трохи нижчою від початкової. Селище недалеко, що було нам тільки на руку – дружина не переносить довгих поїздок.
Перші дні у роботі на ділянці були непростими. Я, щиро кажучи, не звик до подібної праці, хоча для свого віку ще досить бадьорий. Ганна спершу виявляла ініціативу, але швидко втратила всякий інтерес. Їй вистачило місяця поїздок, щоби остаточно визначитися з місцем дозвілля.
– Хочеш, сам їдь. А я тут краще телевізор подивлюся чи почитаю, – сказала дружини, коли я запитав про час виїзду.
Тому мені нічого не залишалося, окрім як знизати плечима. Так я почав їздити минулої весни на ділянку сам. З кожним днем земля наче більше притягувала. І мені це подобалось. Хоч спочатку було важко працювати, скоро я почав відчувати щось інше. Мов мене самого наповнювали енергією.
Крім цього, я познайомився з жінкою, Оленою Вікторівною. Вона була нашою сусідкою по дачі. Молодша за мене всього на два-три роки, тільки нещодавно вийшла на пенсію. Вона була повною протилежністю дружини. Повна життя, приваблива та ніжна.
І на початку літа я зрозумів, що закохався. До того ж мої почуття були взаємні. Олена вже давно розлучена і їй не вистачало близької людини. Ми потяглися одне до одного, незважаючи на вік і мій одружений стан.
Ми почали жити в одному будинку. Але одне питання залишається досі відкритим. Я маю розповісти про все дружині. Я хочу одружитися з Оленою, але майбутня розмова з дружиною мене лякає. В якісь моменти я навіть шкодував, що зійшовся з Оленкою, але потім бачив її посмішку і заспокоювався.
Я розумію, що єдиним виходом є розлучення. Але розлучення у 65 років? Хто взагалі розриває шлюб у такому віці?
Я уже уявляю собі засуджуючий погляд Ганни, дітей, сусідів, і мені стає не по собі. Що це? Почуття провини? Страх щось міняти? Відчуваю себе зрадником, який прагне свободи. Тільки як вибратися, не знаю.
Що робити? Чи варто розвивати ці пізні наші з Оленою стосунки? Чи чесно по відношенню до Ганни розповісти їй про все якнайшвидше? Як жити далі? Життя ж бо одне, і хочу дожити його щасливо.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото – Ibilingua.com.
