Ми з Анною, дві сестри близнючки. Коли нам було по вісім років, мама з новим коханням покинула нас, нічого не сказавши. Наскільки нам відомо, вона живе в Канаді. В неї там сім’я і діти.
Ми жили з батьком і бабусею, його мамою. Оскільки тато багато працював, нашим вихованням займалася бабуся.
Так вийшло, що і я, і Анна, чим старшими ми ставали, то все більше були схожими на маму.
Через це тато на нас дуже злився. Він старався уникати мене з сестрою, оскільки ми нагадували йому людину, яка його зрадила.
Бабуся захищала нас як могла.
Але коли нам виповнилося шістнадцять років, бабусі не стало. Квартира, в якій ми жили, належала бабусі і вона за заповітом залишила її нам з сестрою.
Коли після відходу бабусі про це стало відомо нашому батькові, то він сильно розлютився. Він вимагав від нас із Анною, щоб ми відмовилися від спадщини. Ми не хотіли цього робити: ми чудово розуміли, що тоді залишимося просто на вулиці.
Але одного разу наш батько прийшов додому після “зустрічі” з друзями – “веселий”. Того дня в дома була велика “буря”, а кінцевим результатом стало те, що він прогнав нас з Анною на вулицю. Заступитися за нас не було кому.
Спершу ми жили у знайомих та друзів, а потім змогли стали орендувати одну маленьку кімнатку в старенької бабусі. І я, і Анна влаштувалися на роботу. Працювали ми вечорами, а вдень ми з Анною навчалися: сестра хотіла стати перукарем, а я навчалася на бухгалтера.
Батько забув про нас зовсім і ніяк нам не допомагав. Ми могли розраховувати лише на себе. Викручувалися, як могли!
Від знайомих ми випадково дізналися, що наш батько зустрічається з якоюсь жінкою, і він навіть переїхав до неї жити. Нашу ж квартиру тато здав в оренду.
Я вмовила Анну подати до суду. Анна цього не дуже хотіла, але я змогла її все-таки переконати. Під час судових засідань батько навіть не дивився в наш бік, поводився як зовсім чужа людина. Суд, звичайно, був на нашій стороні.
Потім і я, і Анна вийшла заміж. Нашу квартиру ми продали та гроші поділили порівну. І почали жити спокійно.
А потім у нашому житті з’явився наш тато. Він почав просити вибачення за те, що так поводився стільки років. Анна змогла пробачити батька, а я – ні.
Я не хотіла його бачити і не хотіла спілкуватися з ним. А ось Анні було шкода батька. Вона з ним спілкувалася по телефону, а іноді навіть з ним зустрічалася.
І ось через пів року наш батько з’явився на порозі Анни з клітчастою сумкою в руці. Виявляється, він розійшовся зі своєю жінкою, і вона його виставила за двері. Іти йому не було куди. Ось він і прийшов до Анни.
Він вмовив Анну пустити його пожити ненадовго. Ось тільки це “ненадовго” дуже затяглося. Батько ні в що не втручається, не дає поради, але він все одно заважає спокійному та розміреному життю Анни та її чоловіка.
Анні не вистачає сміливості попросити батька піти, а він не збирається цього робити сам. Обстановка в сім’ї у Анни почала розпалюватися: чоловікові Анни набридло те, що вони живуть утрьох і батько Анни не збирається від них з’їжджати.
Анна довго думала, що їй робити, як змінити ситуацію? І придумала таке, що на голову не одінеш. Вона вирішила, що ми маємо купити нашому батькові однокімнатну квартиру. Сама вона не могла впоратися, тож попросила моєї допомоги. Але я відмовилася допомагати сестрі.
Я нагадала їй про те, що він багато років тому виставив нас за двері і довгий час про нас і знати нічого не хотів. Його не цікавило, де ми живемо і чи є нам що їсти.
Ми не були йому потрібні весь цей час. Чому ж нас зараз мають хвилювати проблеми нашого батька? Він дорослий чоловік, нехай сам зі всім справляється.
– Але ж це наш батько! – намагається переконати мене Анна.
– Батько?! А де був цей батько, коли ми з тобою опинилися у такій важкій ситуації? Він жив і радів життю, отримуючи гроші за нашу квартиру. Ми з тобою ледь з тої ями вибралися! Я його ніколи не пробачу! Не потрібний мені такий батько і допомагати йому я не буду!
Я щиро вірю, що до Анни таки вернеться здоровий глузд. Інакше, я не знаю що може статися…
Я його не пробачу. Цієї людини в моєму житті не буде ніколи.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua