Ти, дитино, не журись, ще знайдеш своє щастя. Живіт у тебе ж не росте? Інша річ моя Юлечка. Вона ж з дня на день мені онука подарує. Не віриш? Підійди-но до автівки. Вона там, просто вийти соромиться. – Степан навіть слова не сказав, сів в автівку і поїхав до іншої женитися, а я залишилася стояти біля брами, що прикрашена стрічками і кульками.
Того дня Ірина задумливо пила каву в одній із львівських кав’ярень.
– Яке все-таки життя цікаве. У кожної людини своя доля.
З самого ранку, люди один перед оного, бігли хто куди. Ірина пила каву і чекала свою доньку. Того дня вони повинні разом пройтись по магазинах. Найкраща подруга її Оленки виходила заміж, а та повинна бути дружкою – треба ж наряд відповідний підібрати.
– Ірино? Ти? – почула вона доволі знайомий голос.
На неї дивився високий, з великим пузом, та, ще й геть лисий чоловік. Вона ледь впізнала в ньому того ставного красеня, за якого мало не вискочила заміж.
– Степане? Це справді ти? А ти змінився! – так і хотілося вколоти його. Стільки болю він їй завдав свого часу.
Познайомилися молоді люди в одному селі. Проводжали спільного знайомого в армію. З того часу, якось розговорилися. Виявляється, навіть живуть поруч, у сусідніх селах. Спільні інтереси були. Тому довго не думали – вирішили весілля відгуляти.
В селі вже повним ходом йшла підготовка до святкування. В Ірини на подвір’ї стояв великий шалаш, будка для музиків. В літній кухні поралися жіночки, якими командувала господиня. Вже й наварили, напекли, накоптили.
Наречені напередодні свого весілля повинні були бути на службі, щоб життя сімейне щасливим було. Сукня вже чекала свого дня, а наречена мріяла, щоб цей день запам’ятався їм на все життя.
– А не підкажете, де знайти Степана Тимуру? Кажуть, на тутешній дівчині жениться?
– Так, так! Завтра весілля у них буде. А ви йому ким будете? – запитали бабусі під магазином.
– Не ким іншим, як тещею.
– О, ні. Тещу ми його добре знаємо, – засміялися ті у відповідь.
Жінка на автівці поїхала прямісінько до вулиці, де жила Ірина з батьками. На подвір’я вийшов Йосип, батько Ірини.
– Вам кого? – здивовано запитав він жінку.
– За зятем я приїхала.
– Яким ще зятем?
– Своїм! А ви знали, що ваш Степан моїй доньці пузо зробив, а женитись хоче на вашій? Я того не допущу! Не дозволю, щоб з неї хтось насміхався.
В цей час і наречені з’явилися біля брами, яка вже була прикрашена святковими стрічками.
Ірина ледь встояла на ногах, коли зрозуміла всю правду, і для чого приїхала ця жінка.
– Нічого, нічого. Ще знайдеш ти собі своє кохання. Ти ж не при надії? А ось моя дочка вже на днях мамою стане. Не віриш? Давай підійдемо до автівки, їй просто соромно виходити.
– Юлечко, а ну вийди но дитино!
З автівки вийшла тендітна дівиця, а поперед неї живіт, десь так, на місяців сім- вісім.
Ірині мало земля не рухнула з-під ніг. Так соромно дівчині ще ніколи не було. Сам Степан розвернувся, сів в автівку, і поїхав до нової дівчини женитися.
З того часу вже багато років минуло. Ірина вийшла заміж. У неї чудова сім’я. Двоє прекрасних діток: син і донька.
– А як в тебе склалася доля? – сказала жінка.
– Та так! Женився, але щастя немає. Юля моя подарувала мені дитину – “особливу” дівчинку, ось і мучимось все життя з нею… Я на двох роботах працюю, щоб на процедури хватало.
– Сам винен. Не я тобі дружину вибирала. Всього доброго!
Фото ілюстративне
