Весь наш відділ давно знає, що у Людмили молодша дочка лінива. Людмилі вже майже шістдесят, вона ще працює і пишається цим.
– Всю сім’ю утримую, – говорила жінка, – у сина постійної роботи немає, дочка молодша ще жодного дня не працювала, а їй уже двадцять чотири роки. Чоловік колишній тільки дочці трохи допомагає, а мені – ні копійки. Так що я одна годувальниця.
Ми співчутливо слухали, кивали на знак згоди, давали нехитрі поради. Обурювало, звичайно, що Людмила працює і на роботі, і на дачі, а років їй вже чимало. А як на пенсію вийде, зарплати не буде, на що жити стануть, дочка адже ніде не працює.
Дочка Людмили закінчила торговельний коледж, але так нікуди і не влаштувалася, навіть не намагалася. Людмила говорила, що все її інтереси тільки в інтернеті: там вона в ігри грає і женихів шукає.
– У своїй кімнаті Маринка прибратися не хоче, на підлозі сміття, пил скрізь, а вона навіть ганчірку в руки не бере. Тільки й знає, що себе нафарбувати та наряд новий надіти.
– Звідки у неї гроші? – дивуємося ми.
– Батько дає зі своєї пенсії. Ну, а я годую, продукти мої, готую теж я, посуд помити – тільки з-під палки.
Ну, тут ми взагалі не витримуємо: – Така лінива, – обурюються колеги, – її психологу треба показати, – запропонував хтось із товаришів по службі.
– Та хоч би на роботу влаштувалася, – скаржиться Людмила, – я навіть сама їй місце в магазині знаходила, так вона не пішла, каже, що за копійки працювати не стане. А хто їй платити більше буде, якщо досвіду немає, хоч з малого починала б.
І ми погоджувалися з Людмилою, – вона права.
– На дачу вона не їздить, не допомагає, – продовжувала ділитися своєю бідою Людмила, – а за стіл перша сідає. Навіть готові овочі з підвалу принести не хоче. Виходить, на моїй шиї повністю сидить.
І ми знову погоджувалися, підтримуючи і співчуваючи Людмилі. Дійсно, не позаздриш, коли діточки – ледарі.
Але одного разу під час перерви, коли Людмила знову стала скаржитися на дочку, одна з наших колег вийшла з кабінету. А потім, коли Людмила пішла на обід, Наталя – наша колега – розповіла нам, що зустріла свою давню знайому, яка припадає Людмилі двоюрідною сестрою.
І вона розповіла, що Людмила в молодості справжня лінивицею була: батькам взагалі не допомагала, з дому йшла, щоб нічого не робити.
Але їй пощастило з заміжжям: Людмила вийшла заміж за молодого військового і поїхала з ним. У перший же рік молодий чоловік сьорбнув з Людмилою горя: готувати вона геть відмовлялася, сама в їдальнях обідала. А коли чоловік почав вимагати їжу вдома готувати, то Людмила сказала йому: – Тобі ж сухий пайок дають, – чого ще треба?
Хлопець після цих слів роздратувався, сяк-так стримався, щоб скандал їй не закотити. Швидко питання з розлученням вирішив і випровадив Людмилу додому.
Це потім вже вона вийшла вдруге заміж: чоловік виявився занадто м’якою людиною, багато їй прощав, а коли діти підросли, то пішов від неї. І тепер вона все ж змушена і їсти готувати, і вдома прибиратися, тому як абсолютно нікому.
Молодша дочка Марина, явно, в неї пішла. Ось Людмила і скаржиться всім підряд, яка у неї дочка лінива, ганьбить її на весь білий світ.
Вислухали ми цю новину від нашої колеги. На перший погляд, – плітки, але для Наталі брехати нам – сенсу немає. А її знайома, яка припадає Людмилі родичкою, каже, що вся сім’я знає першопричину того, чому дочка у Людмили така лінивав. З Людмили все почалося: дочка в неї. І треба було ще в дитинстві до праці привчати.
Коли черговий раз Людмила почала скаржитися на ледачу дочка, ми всі замовкли і вперлися в свою роботу, зробивши вигляд, що зайняті.
Ніхто з нас не наважився сказати, що ніколи не треба скаржитися на своїх дітей, якщо самі винні. Перш за себе почати треба, може, були десь помилки, які можна ще виправити.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
