Колись, багато років тому, по поштових скриньках розсилалися якісь «листи щастя». Такий лист потрібно було перекопіювати, тобто переписати кілька разів і розіслати своїм друзям. А після того, як він повернеться до тебе назад, все – відкривай ворота – щастя прийшло. Дурниці, звичайно, все це. Але вірити хотілося, адже всім нам так не вистачає щастя! Зараз в світі абсолютно нових технологій листи один одному люди пишуть все рідше і рідше. Хіба що електронні.
Ось і Маринка зазвичай сиділа за комп’ютером, перечитуючи пошту. Вона вже було хотіла лягати спати, як раптом отримала ще одне повідомлення. У ньому було всього два слова: «Бажаю щастя». І все. Марина здивувалася, адже воно прийшло від якоїсь невідомої їй жінки… Але сон як рукою зняло, стало якось незвичайно легко і приємно на душі. І Маринка всерйоз задумалася. А що для неї щастя і чи щаслива вона насправді?
***
Для кожної людини під поняттям «щастя» маються на увазі різні речі. Для одного це просто сите і забезпечене життя, для іншого – більш духовні, тонкі матерії. Але, тим не менше, роздуми про сенс життя і чи є в ньому щастя, притаманні нам всім. І, за своїм звичаєм, щастя приходить, коли його зовсім не чекаєш, так само, як любов.
Ось і той ень не віщував нічого цікавого і гарного. Звичайна сіра п’ятниця, таких тисячі в календарі, нічим не примітних буднів. Хоча ні, все ж сьогодні було щось не так. Може, те, що це останній день тижня і попереду довгоочікувані вихідні? А може, в усьому винне сонечко, яке заклично по-весняному посміхалося, заглядаючи у вікна офісу?
Марина поки не могла зрозуміти. Але таке відчуття було. Взялося нізвідки і теплою хвилею розлилося по всьому тілу. Мимоволі мрійливо зітхнувши, Маринка посміхнулася. Напевно, це було передчуття чогось хорошого. Адже Марина була молодою і, як всі, мріяла про кохання, а значить, про щастя.
Тільки ось женихів на горизонті не намічалося. Чи то не її час був, чи то ще якась незрозуміла причина. Але не було, хоч ти трісни! У всіх були, а у Маринки не було. Вона і біля дзеркала часом питала про це, і у матері: «Ну, коли ж я нарешті заміж вийду?» – «Вийти заміж не напасть – аби з чоловіком не пропасти», – незмінно говорила мама і цим сильно дратувала Маринку.
«Старе все це, досить вже! Ось ти все і накаркала! » – сердито вимовляла матері дочка.
«Та нічого, нічого, не кип’ятися, вийдеш заміж, ще наживешся, які твої роки!»
А роки йшли. Уже під трідцятник. Не наречена – переросток. Але, видно, у кожного свій час, свій термін.
«Напевно, я за тебе заміж відходила», – сумно говорила мати, яка кілька разів випробувала на собі узи невдалого шлюбу. Їй вже і самій скоріше хотілося онуків. Зазвичай матері нарікають на недолугих дочок, що рано вискочили заміж і народли дітей, а самі ще, по суті, діти. Тут же все навпаки. Хоч на вулицю виходь і зазивай женихів.
А ось недавно сон Маринці наснався. Вона його так і не зрозуміла до кінця. Ніби бродила вона якоюсь водоймою. Рибу прямо голими руками ловила, а її навколо було – видимо-невидимо. Вона чіплялася їй за ноги, кусаючи і впиваючись, залишаючи на тілі тонесенькі кісточки. Риба попадалася різна і красива, схожа на золоту, і звичайна, сіра. Але все не та. Марина наче шукала якусь свою, особливу, потрібну тільки їй рибку. Вона виловлювала рибу, розглядала її і тут же відпускала назад в воду. Та так і не знайшла. Невже її рибка ще не народилась?
***
Після роботи Марина вирішила відвідати свою рідну тітку. Вона вже давно до неї не приїжджала, все справи та справи. А сьогодні сам Бог велів їй це зробити, адже поспішати особливо нікуди, попереду цілих два вихідних.
Якщо чесно, Маринка просто обожнювала такі вечірні посиденьки з трьома племінниками, які тут же висли на ній, як на груші. Марина взагалі любила дітей і ті це відчували.
«Як це тобі вдається знаходити з ними спільну мову?» – найчастіше дивувалася втомлена малечею матуся.
«О, Маринка прийшла!» – зраділо кинулися до Маринки дітлахи і кинулася до тітоньки, яка принесла з вулиці свіжість весни. Вони звали її просто по імені і на «ти», як рівню. А вона і сама була в душі дитиною, милою і безпосередньою, яка вірить в казки і дива, про які розповідала дітворі.
На цей раз в дитячій компанії було явне поповнення. Марина помітила темноволосого хлопчика. Він сидів за комп’ютерним столом зі старшим племінником Денисом і був дуже захоплений грою. Але все ж привітався з Мариною, і вона зазначила, що очі у хлопчика були якісь сумні.
Володаря карих очей звали Максимом. Це був сусідський хлопчисько, який переїхав сюди з іншого міста.
Матусі познайомилися зовсім недавно. Мати Максима постійно була зайнята якимись важливими невідкладними справами. Хлопчик, звичайно, міг би залишатися вдома сам, вже не маленький, але за такими дітьми ще більший догляд потрібен. Ось вона і присусідилась до багатодітної родини.
«Та нічого, де троє, там і четвертому місця вистачить», – посміхалася новоспечена подруга. Тим більше, що хлопчисько, на подив, був скромний і рівня її старшенькому, 14-річному Денискові. І інтереси у них були одні – постійно за комп’ютером засиджувалися.
«О, у тебе тут цілий дитячий садок», – здивувалася Марина і посміхнулася. До чого ж їй було тепло серед цього шуму, вічної штовханини і метушні.
Саме тут Маринка оживала, знову знаходила себе. Можна було бути самою собою, пориноаючи у безтурботні веселощі. Ну, скажіть, хіба це не щастя? Напевно, тільки в дитинстві його і відчуваєш, не усвідомлюючи цього. І лише з роками розумієш, що саме тоді і був по-справжньому щасливий.
Ось і тягло в це щасливе дитинство, в цей світлий будинок Марину. І все ж, як розуміла вона, дитинство у всіх різне. У когось безтурботне, повне батьківської любові та уваги. У когось відчужене, недобре і неласкаве, ніяке. Напевно, як у цього хлопчика.
Марина давно помітила, що Максим був завжди сумний і не по роках якийсь дорослий і небагатослівний.
Часом Маринці навіть здавалося, що коли той бував тут у гостях, намагався уникати її. Хоча зрідка вона ловила на собі цікавий і швидкий погляд підлітка. І їй ставало його шкода. У такі моменти Марині хотілося якось підбадьорити хлопчика. Вона стала цікавитися його навчанням, захопленнями. З подивом дізналася, що Максим грає на гітарі і навіть пише вірші і музику.
Іноді Марина просила його щось заспівати, і вже тоді в ньому відчувався певний талант. Дівчині подобався цей хлопчик, в ньому був якийсь стрижень. Було несподівано приємно, що крім комп’ютера Максим захоплювався ще й мистецтвом. Від нього Марина часом дізнавалася такі речі, про які й гадки не мала. Ерудований хлопчик позитивно впливав і на шалапута-племінника.
Максим приходив в цей будинок як до себе додому, іноді навіть залишався ночувати. Марина теж була частою гостею у своєї рідні. А інакше і бути не могло, адже хто допоможе по господарству тітці, хто посидить, пограє з дітворою? Адже своєю сім’єю Маринка так ще і не обзавелася, не зуміла поки що знайти собі підходящого чоловіка. От і відігрівала душу в цьому теплом будинку, наповненому дитячим сміхом і ароматом домашнього куховаріння. Вони часом жартували з тіткою: «Мабуть, твій наречений ще не народився або в школу ходить», – говорила та. Жартували-жартували і дожартувалися.
Минуло кілька років. Діти ростуть швидко, і не помітила Марина, як старший племінник її ростом перегнав.
Скоро останній дзвінок. Підріс і Максим. З незграбного сором’язливого підлітка він перетворився на галантного кавалера. Дівчата-однолітки самі бігали за ним. Марина бачила, як вони чекали хлопчаків біля під’їзду, кудись забираючи з собою. І була щаслива, коли бачила, що її хлопчики користуються попитом у дівчат. А вони все одно були її хлопчиськами. Марина так звикла, що поруч з племінником завжди був Максим, що вже і не розділяла їх. Вони були їй як брати.
Але, як виявилося, тільки не для Максима. Хоча він, як і всі діти в цьому будинку, називав її просто по імені, все ж ставився по-особливому. Марина і сама це бачила, вважаючи це проявом звичайної дитячої закоханості.
Її і племінники так само любили, і Марина відповідала взаємністю, не відділяючи від загальної компанії і Макса. А останнім часом він став якийсь дивний. При її появі червонів і, посилаючись на справи, намагався піти. Марина голову ламала, що ж сталося з хлопцем. Може, вдома що не так. Однак лізти в душу соромилася.
Одного разу, не витримавши такого ставлення до себе, Марина, піймавши його вже в коридорі за лікоть, запитала: «Максиме, що з тобою? У тебе щось сталося? У тебе неприємності. В чому причина?” Хлопчик довго не хотів говорити, потім, наче риба без води, набравши побільше в легені повітря, видихнув: «Ти! Ти моя причина! Ти почекай мене, Маринко. Я скоро виросту, обов’язково виросту!» І втік.
«Який же він ще зовсім хлопчисько», – знизала плечима Маришка.
Додому все ж йшла щаслива. В її душі знову цвіла весна. «Який же він все-таки смішний і ще маленький».
А вона так довго чекала-гадала, все шукала чогось… Виявляється ось воно, її недоросше щастя, яке їй належить ще дочекатися. Дурниці все це звичайно, але все одно приємно.
…Наступного в своїй поштовій скриньці Марина виявила конверт. Справжній. Дивно, вона давно не отримувала листів.
Можливо, він з якоїсь держустанови? Недбало розкрила конверт і здивовано повела бровою. Три слова, немов молитва, закарбувалися в ній: «Я люблю тебе».
Збентежена, Марина довго стояла в під’їзді, розуміючи, що це і є лист-щастя, і воно призначене тільки їй. Таке дитяче і чисте.
Автор: Ольга Максимова
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
