Суспільство
«Впродовж 5 років мене щодня зачіпав крилом голуб, поки я не написав пісню про помepлого батька…»

Небагато хто обирає професію змалку і залишається вірним їй на усе життя.  Микола Куркач — нині Заслужений працівник культури України, довгий час боровся з реальністю, аби залишатися вірним професії баяніста, яку обрав у малому віці. Ще коли йому було п’ять років, він назбирав трилітрову банку вишень і отримав за це свою першу «зарплату».

Знаєте, на що витратив зароблені гроші? На дитячу гармошку. Це стало справжнім випробуванням для батька, адже з тих пір малий «допомагав» йому грати на весіллях. «Для батька це був кінець світу», — з усмішкою згадує пісняр. Саме від батька-баяніста він успадкував любов до народних інструментів. А цими днями виповнюється 45-річчя плідної творчої діяльності Миколи Куркача та  60 літ від дня його народження.

— Миколо Миколайовичу, окрім того, що ви пишете пісні, ви багато років є художнім керівником двох відомих місцевих колективів: чоловічого ансамблю «Хміль» і хору ветеранів. Обидва колективи мають почесне звання «Народний», також ви працюєте концертмейстером народного ансамблю пісні і танцю «Полісся». Наскільки складно опікуватися одразу стількома творчими колективами?

Адже репертуар і звучання, на думку фахівців, на це заслуговували. Тому буквально за декілька днів після того хор отримав звання.

— Близько 150 пісень написано на мою музику. Зокрема, про маму у мене багато пісень. На вірші Валентини Ксендзук, Петра Фатенка та інших, часом мені невідомих поетів. Знаєте, не завжди вдається писати… Інколи вірш «засяде» в голові, а на музику «не лягає». А часом, навпаки, пісня напишеться за годину, ще й така, що душу торкне. Як було з віршем «Чай вишневий», на слова Валентини Ксендзук.

Таких історій у мене багато, а найважливіша — про батька. Він для мене був усім, дуже любив мене, а я його. Буває, прийду до нього, а він з порога питає: «Слухай, а коли ти ще прийдеш?» Ми були дуже близькі.Син і батько: поєднані однією любов’ю до музики.

На третій день після його поховання, я йшов вулицею, і мене крилом по чолу торкнув голуб! У мене одразу промайнула думка, що це з батьковою душею пов’язано… Ви не повірите, але потім щодня, впродовж п’яти років (!) мене на вулиці зачіпав голуб: то близько дуже пролетить, то під ноги кинеться, то ще якось… Я вже знав, що вийду на вулицю, і це обов’язково станеться.

А потім мені принесли вірш про батька, з такими чудовими і глибокими словами, що я одразу ж написав пісню «Два крила». Коли люди її слухають, то вони плачуть. Ось так буває. Після того, як пісня про батька була написана, вже минуло сім років, і голуб більше мене не зачіпає… Що це? Містика якась? Не знаю.

— Про вас говорять, як про людину, котра багато працює творчо, «горить» роботою. Чи доводиться вам втрачати творчий запал через розчарування? Особливо зараз, у такий важкий час для країни?

— Так, буває. Інколи здається: а для кого писати? У музичній школі практично не готують баяністів. Розчаровує, коли від влади ніхто на концерти наших колективів не прийде. А на це ж витрачається дуже багато роботи, щоб підготувати півторагодинний концерт «Ордани», чи «Веселки», чи «Полісся» тощо… Прийдуть їх рідні і близькі, побачать, порадіють. А хочеться, аби більше людей побачили і пораділи. І підтримка влади — це не завжди гроші.

Зрозуміло, їх ніколи не вистачає на культуру. Особливо зараз, у складні часи. Але моральна підтримка теж дуже важлива, бути присутніми на концертах. Візьміть один апарат виконкому — це повна зала людей, нехай хоч декілька людей прийде. І ще хотілося б, аби хоч іноді хтось запитав: а що вам потрібно для роботи?

— У такі моменти багато важить підтримка родини. Чи не так?

— Так, я завжди її відчуваю. Раніше були постійні концерти, весілля до ночі, але жодного разу дружина не казала мені кидати цю роботу. Навіть, коли я хотів продати свій домашній баян, жінка сказала — ні. Хоча вдома я грати не люблю, бо цього мені вдосталь на роботі.

— Підводячи підсумок творчої діяльності, про що мрієте?

— Звісно, сили вичерпуються, але вони ще є. Тому мріяв би зробити колектив на кшталт дитячого «Хмелярика»… Хоча, тоді потрібно було б щось із існуючих вже «проектів» покинути, щоб займатися іншим. Можна було би зробити цікавий змішаний ансамбль із виконавців жінок і чоловіків. Це треба розвивати, бо живої музики нічим не заміниш. І це — наше, рідне, а інше — чиєсь, надумане.

Читайте також: «ДРУЖИНА ПРИНЕСЛА НОГУ ЧОЛОВІКА У РУЦІ І ПОПРОСИЛА… ПРИШИТИ»

Джерело.

 

 

Реклама

Related Post

facebook