Суспільство
«Дружина принесла ногу чоловіка у руці і попросила… пришити»

У дитинстві він більше за все любив складати конструктор, а згодом обрав собі за професію «складати» людей.

Сьогодні Анатолій Степанович Благодир— головний травматолог міста Новоград- Волинський, на його рахунку — тисячі операцій. Свій фах він називає творчою медициною, адже на операційному столі йому нерідко доводиться повертати людей до життя, відновлювати організми після важких травм і ушкоджень.

Ана­то­лію Степановичу, ви, мабуть, найчастіше чуєте від своїх пацієнтів крилату фразу: «Упав, отямився — гіпс». Чому обрали своїм фахом саме травматологію?

— Інтернатуру я закінчив з хірургії і перших п’ять років працював хірургом. Потім мені запропонували очолити травматологічне відділення — ось уже двадцять дев’ять років працюю на цій посаді. Багато в чому у професії завдячую своєму попереднику — Петру Юхимовичу Шпігельману.

— Колись пробували підрахувати, скільки операцій у вашому професійному доробку?

— Якщо рахувати лише середні і великі операції, то це близько п’ятсот операцій на рік. За своє життя я зробив близько 15 тисяч операцій…

— Добре пам’ятаєте свою першу операцію?

— Так, я тоді «зробив» апендицит, а лікар, який мені асистував, подарував на пам’ять скальпель із вигравіюваним надписом: «Перша апендиктомія», із датою першої операції. Я його зберігаю дотепер.

— Скажіть, а які хвилювання були сильнішими: тоді, коли зробили свою першу операцію, чи зараз, коли маєте величезний досвід за плечима?

— Зараз навіть більше переживаю, аніж колись. Бо на початку роботи поруч був старший колега, який скорегує і підкаже. А коли самостійно приймаєш рішення під час операції, ще й усвідомлюєш можливі ускладнення, то і відповідальність незрівнянно більша. Кожен лікар прагне зробити якнайкраще, і задля цього працює над результатом. Щоправда, не завжди виходить реалізувати бажане на усі сто відсотків, адже є різні травми.

— Який головний висновок ви зробили за довгі роки роботи?

— Головний висновок: щоб добре оперувати, треба багато оперувати, — постійно цікавитися новим. Для цього зараз безліч можливостей, Інтернет, а раніше ми шукали якісь монографії, дефіцитні книжки. Як би там не було, поки не зробиш своїми руками — не будеш мати потрібний результат.

Звісно, шкода, що не маємо того обладнання, яке дозволило би ще більше покращити і досвід лікарів, і результати для здоров’я кожного окремого пацієнта. Наприклад, електронно-оптичних перетворювачів, що дозволяють бачити пошкоджену кістку у оптичному вимірі, повертати її, щоб зрозуміти, яким чином краще зафіксувати. Ми замість цього робимо рентген до і після операції, користуємося інтуїцією, досвідом. Це схоже на те, як водій відчуває, куди краще повернути кермо у певній ситуації, а коли загальмувати.

— У різних професіях є якісь професійні забобони. А у вас є прикмети, яким ви слідуєте, наприклад, перед операцією?

— У мене одна прикмета — попросити у Бога благословення.

— Вам доводилося колись шкодувати, що не працюєте за кордоном, де талановиті лікарі мають значно більше можливостей для цікавої і плідної роботи?

— Мені багато разів доводилося бувати за кордоном: мав там приватну практику, відвідував християнські клініки, які надають допомогу людям з обмеженими фізичними можливостями. Звісно, там реабілітація і лікування перебувають на якісно іншому рівні.

Хоча ми іноді жартуємо, що наші лікарі за кордоном і без світла операцію зроблять, а уявіть у такій же ситуації розгубленість європейських колег, які звикли працювати у найкращих умовах! Тобто позитив у нас є і його не можна не помічати. Впроваджуємо сучасні стандарти лікування, оновлюється обладнання — бачимо це на прикладі нашої лікарні.

— А яка найскладніша опера­ція була у вашій практиці?

— Не можну сказати, бо іноді й незначна операція може за долю секунди обернутися дуже складною… Чим далі йде медицина, тим більше можливостей з’являється. Ставимо штучні суглоби — щороку близько тридцяти таких операцій. Застосовуємо спице-стержневі засоби фіксації, які дозволяють усувати переломи, не втручаючись у м’які тканини. Робимо операції на колінних суглобах, передпліччі тощо.

Дуже допомагає у роботі реанімаційне відділення, де працюють кваліфіковані спеціалісти, разом з якими виходжуємо хворих після вкрай тяжких політравм: ДТП, падінь з висоти, коли пошкоджується багато кісток, є ушкодження голови, хребта, тазу, внутрішніх органів, й усе це супроводжується масивними крoвoтечами.

Головне, що є співдружність у роботі лікарів різних напрямків. Разом працюємо над тим, аби люди мали якомога більше можливостей повернутися до повноцінного життя.

— Анатолію Степановичу, дивує те, що попри складність вашої професії, ви не втрачаєте почуття гумору. Як вам це вдається і що найбільше запам’яталося із лікарської практики?

— Не раз кажу собі, що якби було більше часу і можна було раз на тиждень записати декілька випадків у «бортовий журнал», то до цього часу написав би томи книг. Важко сказати, де почуття гумору межує із прикрощами непередбачуваної реальності. Скажімо, поступив до нас хлопчик із черепно-мозковою травмою: хотів їхати на санчатах, зачепився за воза, а поруч бігло лоша. То він вирішив схопитися за хвоста лошати і те лоша, звісно, брикнуло його копитом. Добре, що обійшлося раною і не було пробоїн черепа.

За тиждень хлопчик повернувся додому, а випадок запам’ятається і йому, і мені.
— З якими травмами доводиться зустрічатися частіше?

— Взимку — це падіння на слизькій дорозі. Причому люди могли би уберегтися від травм, якби дороги були би посипані піском (у тому числі на власних подвір’ях), якщо би дбали про зручне взуття. Для чого, наприклад, взувати підбори під час ожеледиці?!

Багато шкоди від механізмів, що обертаються: пилок, циркулярок, болгарок. За останні 4-5 місяців маємо вже 50 звернень. Це дуже травматичні ушкодження, коли через необережність та недотримання правил безпеки, люди стають інвалідами, втрачають руки і ноги. Нещодавно стався випадок: чоловік заліз під циркулярку без загорожі і йому відірвало ногу. Дружина принесла ногу чоловіка у руці і попросила пришити, але довелося, на жаль, формувати культю.

— Чи завжди вдається залишати «враження» від таких емоційних випадків на роботі?

— Не вдається, така вже у нас робота. Буває, лягаєш спати, і не можеш дочекатися ранку, аби подивитися, як там людина: як перенесла ніч після операції, чи є температура. Так у кожного лікаря, особливо, коли є тяжкі хворі у відділенні. Якщо «руку приклав», то думаєш про пацієнта, доки не одужає.

Читайте також: “ТИХЕНЬКО, МАМА СПИТЬ…”. МАЛЕНЬКА ДОНЕЧКА ПОКІЙНОЇ НЕ ВІДХОДИЛА ВІД ДОМОВИНИ

Джерело.

Реклама

Related Post

facebook