Ми всю дорогу з синами репетирували, як вони будуть вітати бабусю з днем народження. Вийшовши з автівки я вручила одному і другому квіти. Вони з захватом “летіли” до іменинниці. Старший з неймовірним ентузіазмом почав вітати перший. Він був у піднесеному настрої, тому говорив доволі гучно. Після першого речення мама його зупинила словами: “Ти чого розкричався?”. З того все і почалося.
Раніше я думала, що в нашій родині хороші стосунки. Я переїхала за 90 км, створила власну сім’ю і рада своєму життю, але батьки мене все більше турбують.
Я по іншому виховую своїх дітей, ніж колись мене. Мама завжди була “генералом в спідниці”, вона часто обурювалася на нас, віддавала нам накази, я ніколи не мала сміливості їй довіритися.
Вони пліткують з татом і сміються над усіма за спиною, вони пліткують і про нас, тому мені не хочеться з ними займатися особистими справами. Ми їздимо до них раз на місяць на вихідні, і я страшенно втомлююся від візиту, все більше і більше.
Я не підтримую наклепницьких висловлювань на інших, або уникаю спілкування, але чого не уникнути, так це різних думок щодо виховання.
У мене є діти 6 і 3 років. В порівнянні з іншими дітьми вони, мабуть, більш жваві, галасливіші, бувають моменти, коли вони сперечаються, голосно вигукують під час гри, але бувають і моменти коли вони гарно граються разом.
Коли старший з ентузіазмом вітає бабусю (було місяць тому день народження), вона перебила його висловом: “чого ти кричиш? спокійніше!”. Син починає нервувати, оскільки він вже не знає де закінчив і що казати дальше.
Потім мама може ходити за онуками крок в крок, щоб ті щось не “витворили”, як вона каже.
Меншому Святославу лише три і чим більше бабуся вимагає від нього бути “тихо”, тим більше він робить пустощів. Я намагаюся поводитися з дітьми спокійніше, ними тоді легше управляти. Коли я від них чогось хочу, то вкінці обов’язково дякую, намагаюся щось пояснити, іноді теж нервую і підвищую голос, але намагаюся мінімізувати це.
Мене критикували батьки за моє виховання з самого народження хлопчиків, за те, що я мало “хляпаю” по м’якому місцю, що я мало забороняю, що я дозволяю їм робити те, що вони б ніколи не дозволили.
Мама, напевно, сприймає це як мою невдачу і постійно “штурхає” дітей. Діти також розуміють, що бабуся набагато суворіша, вона часто підвищує голос, і вони сумують, тому що хочуть бачити поруч лагідну бабусю.
Під час візиту у батьків я відчуваю себе виснаженою і з нетерпінням чекаю свого спокою, а потім вдома я два три дні “відходжу” від відпочинку.
Через деякий час мама починає писати повідомлення про те, як у нас справи і як їй сумно без нас. Я не хочу повністю припиняти спілкування, я люблю своїх батьків, але особисте спілкування мене сильно вимучує.
Може хтось знає, як з цим всім боротися?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
