Три роки минуло, а їх розлучення – як розкрита рана досі. Кpoвить, кpoвить… У снах, у спогадах і в неможливих мріях приходить до Богдана Леся, яка давно спить біля іншого. А ще більше Богданові хочеться взяти на руки сина, робити це частіше… І Лесі теж кpoвить.
…Вони зовсім юні були, коли побралися. А зустрічалися взагалі з дитсадка. Потім, правда, у паралельних класах навчалися, але це не заважало кожної вільної хвилини бути разом, на перервах, по дорозі до школи і додому, вчити уроки по черзі то в неї, то в нього.
З 7 класу, з 14 років, вони вже разом були по-справжньому, по-дорослому.
Після випускного вступили до одного технікуму, на третьому курсі розписалися.
Жити з села переїхали в райцентр, батьки допомогли квартиру придбати. Обоє влаштувалися на роботу, а у 23 стали батьками: народився Андрійко.
…Та перший дзвоник пролунав до одруження: під час навчання у технікумі вони на два місяці розбіглися, вирішивши, що втомилися одне від одного, що треба спробувати пізнати інших людей.
І якщо Леся пізнавала лише дружбою, платонічно, максимум – легким фліртом, то Богдан мав кілька справжніх чоловічих пригод.
Та в серці була Леся, нічого вдіяти не зміг.
Через два місяці вони знову стали парою.
Леся пробачила: розійшлися ж на той час, дали один одному свободу…
…Виповнилося Андрійкові три, і Леся вийшла на роботу. Спочатку продавцем у магазин, а скоро відома мережа будівельних супермаркетів відкрила у них в райцентрі філіал, був набор працівників, і вона перейшла на нове місце. Спочатку теж простим продавцем-консультантом, але якось воно так пішло в неї добре, її помітило керівництво, і за два роки була вже старшою над всім персоналом їх філіалу. Стала добре заробляти, більше ніж чоловік.
Богдан працював в райкомунгоспі, і змінюватися, розвиватися не надто прагнув.
Та Леся й не вимагала, просила лиш про одне: щоб менше пив. Бо наче безневинна любов до пива в колі друзів переросла спочатку в те, що компанія Богдану стала не дуже потрібна, і сам непогано почав справлятися. А пізніше до пива приєдналися і більш міцні напої. Не напивався, але докладався для настрою і впевненості майже кожен день. Чи то через те, що не вмів порадіти успіхам дружини, чи ще через щось…
Леся спочатку питала, в чому причина, що не так, просила. А потім збайдужіла, втомилася. Друзі в неї були, на роботі стосунки з колегами чудові, немов родиною вони стали, тож спілкування з чоловіком звелося до вечерь і сніданків, нечастих подружніх стосунків.
А колись же надивитися один на одного не могли…
Під час однієї робочої поїздки в обласний центр Леся познайомилася з Володимиром, 45-річним вдівцем. І з ним вона тільки і пізнала оте своє жіноче щастя, про яке стільки романів написано.
Три місяці приховували своє кохання, що вибухнуло так неочікувано зрілим нестримним полум’ям. А потім Леся все сказал Богданові і батькам, все лишила чоловікові, забрала Андрійка і переїхала до Володимира в область. Там влаштувалася вже в обласний філіал своєї фірми, з цим проблем не виникло.
А от із розлученням…
Богдан тільки тоді, як вони поїхали, схаменувся.
Ні, спочатку з місяць пив беспробудно, але потім зав’язав, оговтався і почав дзвонити, їздити до Лесі, просити…
Зробив сам ремонт у квартирі, про який вона давно мріяла, але в нього все руки не доходили розпочати.
Надсилав їй фото оновленого їх житла, дитячої кімнати…
А у Лесі серце краялося. Від жалю, відчуття провини, ще чогось… Мабуть, від залишків любові до Богдана, першого свого і такого великого кохання.
Та вона щаслива з Володимиром. По-іншому. Їй з ним затишно, надійно. До Андрійка Вова ставиться чудово. Розуміє Леся: назад не можна.
Розлучення відбулося офіційно через рік, бо Богдан не давав згоди, тягнулися всі формальності довго.
Але й зараз, вже майже через три роки, так і не вщухло все досі, не від боліло до кінця.
У Богдана нікого не було, вив від розпачу і самотності у пустій квартирі.
Пив, все одно пив, але значно менше.
Раніше Леся частіше йому Андрійка давала. Але після того, як він, коли хлопчик був з ним, напився, і дитина кілька разів подзвонила мамі в сльозах від того, що йому погано з татком, який або спить, або плаче, або погане на маму говорить, і Леся з Володимиром мчали до райцентру за сином, – після того вона стала набагато рідше відпускати Андрійка до батька.
Та і сам хлопчик вже не просився так часто і палко, як перші півроку-рік, до татка, до колишнього дому, до своєї кімнати…
Лесі досі ще болить, досі шкода їх з Богданом втраченого кохання, їх родину, яку не зберегли. Шкода Богдана, який губиться, губить сам себе. В чомусь ще досі винить і себе… В тому, що зрадила, що мало, можливо, зусиль доклала, щоб порозумітися з колишнім чоловіком… Все це ще її гризе.
Але поруч – тепле надійне плече Володимира. Сильного, терплячого, люблячого. І тулитися до його плеча їй добре і спокійно. І Леся знає, що обов’язково навчиться…
Навчиться простити себе. Не винити. Відпустити остаточно минуле. І бути повноцінно щасливою.
Навчиться, навчиться, навчиться…
Автор: Альона Мірошниченко.
