життєві історії
Марина ніколи не могла похвалитися великою зарплатою. З того часу, як її покинув чоловік, залишивши її з однорічною донькою на руках, вона дала собі слово домогтися всього сама.
З дитинства алергія на слова «ти повинна» і «ти зобов’язана». А ще я з дитинства мріяла побувати в Парижі. Не просто мріяла, я їм марила – найромантичнішим містом
– Ну що ж ви в дверях встали, як нерідні! Проходьте швидше! Попередили б, я б пиріжків напекла, – зраділа бабуся. – Бабцю, ми у справі. Ти тут
Я їхала в поїзді вже добу, а в вухах все ще гриміли слова мами: – Ти з глузду з’їхала? Яка дитина? У твого брата двоє, їх би підняти!
Богдана, відкривши двері ногою, повільно вилазила з гіпермаркету. Жінка була обвішана всякими пакетами з ніг до голови. Картину доповнювала величезна упаковка туалетного паперу під пахвою. В голові метушилися
Вокзал. Метушня і стукіт коліс. Місце зустрічей і розставань… Натовпи людей, які снують туди-сюди, яким немає ніякого діла одне до одного. Кожен кудись поспішає, і нікого абсолютно не
Я живу сама в райцентрі. Сад, город – все як належить. З чоловіком давно розлучені. У на один син Роман. Син одружився з дівчиною з нашого ж містечка,
– Юро, у нас синочок, 3800! – радісно оголосила Маринка в трубку. Я стояв під вікнами лікарні і махав дружині, яка тримала на руках дитину. – У нас
– Галю, поясни: чому ми не можемо допомогти Наталі? – в сотий раз запитував дружину Владислав. – Не можемо – і все, крапка, – навідріз відмовлялася пояснюватися Галина.
Зоряна жила в маленькому селі. Звичайна дівчина: дві косички, гостренький носик, карі великі очі. Вечоріло, Зорянка зі стуком дерев’яної хвіртки вибігла на вулицю. Розмахуючи прутиком, вона, підстрибуючи, побігла